«Малоросіянин при надмірному лукавстві має непереборну прихильність до тяжб. Віддати останнє майно, щоб лише потягнути  сусіда до суду – тут звичайнісінька справа» - дивувалися з українців ХVIII століття незвичні до такого російські мандрівники Україною, і це їхнє спостереження в повній мірі стосувалося й тогочасних глинчан.

В Центральному Державному історичному архіві України (ЦДІАК) зберігається 121 справа Глинської сотенної канцелярії за період з 1740 по 1782 рік. Авторові давно кортіло до тих справ зазирнути, щоб подивитися, як же жили глинчани в ті часи. Однак, коли вдалося вибрати для цього час, то виявилося, що переглянути оригінали документів практично неможливо через їх ветхість, а на ознайомлення дають копії на мікроплівках. Розглядати ті копії – то справжні тортури, по-перше, через велику різницю в тодішньому і теперішньому правописі, і, по-друге, через гидкий технічний стан обладнання для перегляду мікроплівок. Однак добрі люди ті документи колись вже прочитали і склали їх анотації, які виявилися теж доволі інформативними. З них видно, що в документах ідеться переважно про різні судові суперечки між глинчанами.

Судилися вони за спадщину, за землю (межу), за млин тощо, в тому числі й родичі – зокрема, в 1753 році сини козака Свистуна Самійла між собою, Параниченки Іван та Василь з власною тіткою. Прості козаки не вагалися вступати в судову тяганину з представниками старшини – так, в 1748 році козак Василь Коломиєць судився з вдовою сотника Опанаса Жуковського, а в 1770 році волошнівський козак Лаврентій Бондаренко з військовим товаришем Максимом Жуковським.

Але судилися порядні, а може не дуже рішучі. Нахабніші і сильніші часто, не розпочинаючи судового спору, просто захоплювали ріллю, луг, сіножать, гроші, майно, спадщину, волів, коней, товар, жито, горілку, їзок на річці, частину сусідського двору…

Захоплювали у чужих, сусід у сусіда, сини у матері, зять у тещі, козаки у старшини, старшина у козаків чи громади, пасинки у мачухи…

В 1754 році навіть священник артюхівської церкви Стефан Ємельянов захопив землю у свого ж колеги-священника Леонтія Дражевського.

Не зупинялися перед протиправними захопленнями й владоможці, які мали б цьому протистояти. Так, в 1751 році глинський городовий отаман Матвій Мордвяник захопив коня і товар у відставного капрала Сербського гусарського полку Миколи Іванова. В 1753 році вже глинський наказний сотник Олексій Чернецький захопив волів і жито у жителя Лубен. А в 1755 році сини лубенського полкового осавула Зарудного Йосип і Василь захопили майно у власної матері Агафії.

В такій атмосфері челядник Гужвенко Сава не погребував присвоїти намисто і стьожки, загублені дочкою козака Мандича Антона (1750).

Нерідко траплялися крадіжки. Цигани, челядники, посполиті крали у жителів сотні коней, овець, речі, гроші.

Як козаки, так і старшина не поспішали повертати гроші, взяті в борг (сказано ж, береш чужі і на короткий час, а віддаєш свої і назавжди…). А лубенський полковий хорунжий Іван Жуковський в 1757 році намагався присвоїти гроші, які заповіла на Успенську церкву його покійна мати.

Втрачаючи надію вирішити справу на свою користь або з якихось амбіцій глинчани не зупинялися перед свідомим нанесенням шкоди господарству свого ворога: потравою поля, вирубкою дерев, підпалом. В цьому часто відзначалися якраз представники старшини. Так, у 1754 році майбутній сотник Федір Жуковський спустошив землі свого рідного брата військового канцеляриста Григорія у Волошнівці. В 1756 році вдова лубенського полкового осавула Федора Зарудного Агафія вчинила порубку дерев у лісі тодішнього глинського сотника і компанійського полковника Антона Крижанівського. А в 1779 році сотенний писар Григорій Кириленко затопив водяний млин, що належав родині Жуковських.

За нанесену шкоду також судилися. Так, у 1753 році була  ув’язнена жителька Глинська Ксенія В’юничка зі стягненням з неї половини грошей за речі, що погоріли в хаті козака Седка Тимоша внаслідок протоплення В’юничкою груби у своїй хаті.

В суперечках і сварках доходило й до бійок. Били посполитих, своїх і чужих, били жінок (мова не лише про власних дружин), били представників начальства, били податківців. Начальство вчиняло бійки й між собою: так, в 1752 році задиракуватий військовий товариш Йосип Зарудний побив глинського війта Панька Дорошенка.

Часом супротивника забивали до смерті. Так, в 1756 році чеберяцький мельник Кашуба Андрій разом з братами та батьком нанесли смертельні побої військовому канцеляристу Жуковському Григорію, якому й до цього за прикрий характер на раз перепадало на горіхи.

З тих документів нерідко проглядають предки родів, що живуть у Глинську й тепер, або жили в селі ще недавно (Коломійців, Драчів, Томашів, Кірянів, Салів, Титаренків, Беньків, Куликів, Світличних, Мільків, Сулимів, Даніків, Купріянів, Параничів, Свистунів, Романенків, Ковтунів, Олійників, Журбів, Скряг та інших. Діючими особами тих справ є й глинчани з прізвищами, яких у Глинську вже не зустрінеш. Ті роди вимерли, виїхали або пішли в жіночі паростки, які, як відомо, батьківських прізвищ не зберігають…

В будь-якому разі, документи Глинської сотенної канцелярії, що зберігаються в ЦДІАК (фонд 64, опис 1), ще чекають на фахового і патріотичного дослідника.

Гей, юні глинчани! Хто там збирається стати істориком?